Шановні колеги!

У Вас є унікальна можливість зробити особистий внесок у становлення
об’єктивної історії нашої держави.

Десятки років від всього світу за архівними „мурами” приховувалася справжня
доля України. Зараз кожен з нас може власними руками відновити
справедливість та довести, що історія України не є продажною наукою, яка
залежить виключно від влади.

На сьогодні в Галузевому державному архіві СБУ є більше 800 тисяч
документів, які підлягають розсекреченню. Це:

-         нормативно-розпорядчі документи;

-         конфісковані документи;

-         кримінальні справи та інші документи, що стосуються історії
України за років правління Радянської влади.

(В тому числі про карально-репресивну діяльність радянських органів
державної безпеки в Україні (Голодомори, депортації, Великий терор 1937-38
рр.) та Український визвольний рух).



Оскільки власними силами СБУ робитиме цю справу ще сто років, потрібна
допомога нас, відповідальних істориків та активних українців.

На сьогоднішній день є домовленість із СБУ про допомогу істориків-волонтерів
у справі розсекречення архівних документів. Проект розпочинає роботу з
24.03.2009 р.

Є різнопланова можливість працювати в даному проекті: займатися технічною
обробкою архівних документів (переведенням їх в цифровий режим), створення
короткого опису, обліку, розміщення на сайті і т.д. Отож кожен може вибрати
собі ту роботу, яка більше припадає до душі, але допомагає загальній справі.


Планується, що кожен волонтер витрачатиме близько 1-2 години на тиждень
(звичайно можна і більше, якщо буде бажання).

Шановний, історик!

Ти – надія всього народу на те, що його доля не зникне в архівних пащах.
Політики змінюються надто швидко, щоб ми могли бути впевнені, що величезна
глиба Української історії не зникне назавжди з нашого поля зору.

Твоє ім´я назавжди буде внесено в історію батьківщини, як щирого українця та
відданого справі спеціаліста.

Якщо ти навіть не маєш історичної освіти, але в тебе є бажання допомогти
Україні та відновити історичну справедливість, приєднуйся!

Допоможи вітчизні!

Ми гідні знати правду!



Телефонуй просто зараз!

8 (097) 655 55 76

8 (068) 128 56 42

Олена Літвішко

29 січня 1918 року на скрижалях історії України з'явилася героїчна сторінка, назва якої "Крути"

 Найкращі сини України в бою під Крутами кров'ю своєю легалізували ЇЇ самостійність. "Ці юнаки, - за висловом першого президента України Михайла Грушевського, -поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам'ять на віки вічні. Славна смерть за Україну". Бою під Крутами передувала майже річна дипломатична боротьба за незалежність України спочатку з Тимчасовим урядом, а потім і Раднаркомом Росії. Раднарком 16 грудня 1917 року поставив Центральній Раді ультиматум, за яким вона мала обрати або повну покору більшовикам, або війну через 48 годин. Через два дні більшовицька армія повела наступ на Україну. У відповідь Центральна Рада 22 січня 1918 року видала IV Універсал, за яким Україна проголошувалася самостійною, ні від кого не залежною, суверенною державою.

 Центральна Рада 12 жовтня 1917 року приймає рішення про запровадження загонів місцевої самооборони і підготовку до демобілізації Української армії, яка налічувала майже 400 тисяч бійців організованого війська, що в переважній більшості підтримувало Центральну Раду. Українські частини, що визнавали Центральну Раду, швидко розійшлися по домівках. А от збільшовичені військові частини із своїм ворожим настроєм до української влади залишилися в повному складі і фактично стали значним резервом наступаючого війська більшовиків. 16 січня 1918 року Центральна Рада, зрозумівши, що проголошення безмілітарної держави є помилкою, схвалила закон про утворення добровільної армії. Між тим, понад 32 тисячі червоногвардійців, солдатів та матросів під проводом В Антонова-Овсієнка, застосовуючи тактику одночасного подвійного удару - з фронту силами війська і з тилу силами повстанців, захопили значну частину Східної України та спрямували основні сили на Київ через Чернігів і Полтаву. Крім того, на Правобережжі з боку Жмеринки-Козятина на Київ просувалися частини збільшовиченого гвардійського корпусу. Помалу це кільце звужувалося й наближалося до Києва.

Основний театр воєнних дій охоплював дві гілки залізниць, що вели до Києва - Чернігівську і Полтавську. 17 січня 1918 року тут відновилися бойові дії.  В цей же день Народний Секретаріат (штучно створений більшовиками уряд у Харкові) оголосив війну Центральній Раді. 18 січня В.Антонов-Овсієнко видав директиву про загальний наступ. За п'ять днів боїв на Чернігівській і Полтавській залізницях українські частини зазнали важких втрат. Шансів на перемогу українського війська залишалося мало, але воно продовжувало чинити шалений опір. 28 січня 1918 року до станції Пліски більшовики почали стягувати сили (у цей день прибуло 5-6 потягів) і розташовувати їх у ліску між станціями Пліски і Крути за 2 кілометри перед бойовою лінією українських військ, що займали Крути. Становище Центральної Ради стало загрозливим: у Києві вірного війська обмаль. Більшовики готують повстання, поповнення для фронту немає.

В цей тяжкий час Центральна Рада звертається до молоді із закликом до збройного захисту України. Молодь починає вступати до лав Вільного козацтва і «Куреня Студентів Січових Стрільців».  До куреня вступило 300 чоловік, здебільшого студенти Володимирського університету, учні гімназії імені Кирила і Мефодія, гідротехнічної та військово-лікарської шкіл. Курінь було розміщено в будинку 1-ї військової юнацької школи на Печерську і підпорядковано її керівництву. Особовий склад куреня, як і юнаки (так тоді називалися курсанти) школи, займалися бойовою підготовкою.

 Українське командування, скориставшись паузою у наступі більшовиків, протягом 27-29 січня 1918 року привело в порядок і посилило своє військо на фронті. У Крутах поповнення з Києва зустріла жменька гайдамаків, що з двома кулеметами й однією гарматою стримувала ворога. Військо, що прибуло, відразу ж почало готуватися до бою. Загальне керівництво підрозділами здійснювали керівники 1-ї юнацької школи, їх штаб розташувався на станції в ешелоні. Ліворуч од насипу розмістили три чоти, по 28-30 бійців кожна, студентської сотні, а її четверту чоту, складену з наймолодших віком і тих, хто не вмів стріляти, вивели до резерву. Для підсилення студентів на лівий фланг їхньої позиції перевели підрозділи куреня «Смерті». Вздовж смуги розташування війська спорудили шанці. На правому фланзі укріпилася за насипом залізничної гілки 1-ша юнацька військова школа. Безпосередньо на позиції розташувалися три юнацькі сотні - до 180 вояків, а четверта сотня (до 60 вояків) замикала правий фланг між насипом та станцією, щоб дати відсіч можливому обходу. Фронт оборони українських підрозділів сягав трьох кілометрів.

 Більшовицьке командування під Крутами мало військо в 5600 бійців, які займали фронт завдовжки 5 кілометрів. Отже, сили більшовиків більш як у десять разів переважали сили українців, ще й очікували підходу 1-го Петроградського загону. Наступ більшовиків розпочався 29 січня 1918 року о 10-й годині ранку одночасною атакою з лівого і правого флангів. Він продовжувався, і коли більшовики зазнали значних втрат, особливо на правому фланзі, їх зупинив лише вогонь отієї гармати, що була в українців. Через деякий час більшовики поновили наступ, а їхня артилерія перенесла вогонь на станцію Крути. Внаслідок обстрілу потяг командування разом з вагонами зі зброєю і набоями від'їхав у напрямку Києва, після чого артилерія більшовиків зосередила вогонь на позиціях українських підрозділів. В цей час почали виходити з ладу кулемети. Залишилося обмаль набоїв. Після 14.00 на правий фланг захисників Крут розпочав атаку 1-й Петроградський загін, її підтримав вогнем панцерний потяг матроса Полупанова. Удар цей прийняла на себе четверта юнацька сотня, але стримати не змогла. За таких обставин сотник А. Гончаренко, дочекавшись темноти, наказав відступати. Відступ прикривав залізничний насип, тому обійшлося майже без втрат. Тим часом відступ на лівому фланзі відбувався в дуже складних умовах.

Курінь «Смерті» і студенти залишалися в окопах. Командир студентів вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а потім уже відходити. У рукопашній в першу мить атаки командира було вбито, кількох студентів поколото. Врятували становище рештки куреня «Смерті» та резервна студентська чота зі станції.  Рештки куреня «Смерті» та три студентські чоти почали відступ до потяга в обхід станції і села Крути. Але одна чота студентів вирішила відходити через саму станцію Крути, де й була захоплена в полон. Ввечері того ж дня студентів і гімназистів розстріляли. Перед смертю один із них -хлопець-галичанин - заспівав пісню «Ще не вмерла Україна», її обірвали кулі. Після розстрілу більшовики не дозволили місцевим селянам поховати тіла загиблих. Відступаючи, українські вояки підібрали більшість своїх поранених та вбитих. Юнаки, студенти та гайдамаки куреня «Смерті» різними шляхами дісталися потяга і вирушили у напрямку Києва, руйнуючи за собою колію. Крутянський бій - це зразково і за всіма засадами військового мистецтва проведена бойова оперативна акція оборонного характеру проти більш як удесятеро переважаючих сил ворога. Попри військову поразку, він увійшов в історію як взірець подвигу в ім'я Батьківщини. Більшовицьке військо від Крут і Гребінки розгорнуло наступ на Київ і в боях 8-9 лютого 1918 року захопило його.

Спільна заява всеукраїнських молодіжних громадських організацій до Президента України Ющенка Віктора Андрійовича та міністра освіти та науки України Івана Олександровича Вакарчука стосовно надання Донецькому національному університету імені Василя Стуса

Ми, представники всеукраїнських молодіжних громадських організацій висловлюємо всебічну підтримку ініціативи колишніх та дійсних студентів Донецького національного університету щодо надання йому імені Василя Стуса.

Василь Стус ще за життя став символом української нескореності, прагнення до свободи і справедливості. Виступ окремих донецьких чиновників проти ідеї надання університету імені Василя Стуса це голос радянського минулого. Того минулого, яке зробило все можливе для того, щоб Василя Стуса не стало.

Ми переконані в тому, що спільними зусиллями ми зможемо надати ім'я Василя Стуса Донецькому національному університету, адже це прагнення іде від студентів, тих, хто є виразником волі майбітньої України. Увіковічнення памяті Василя Стуса у назві Донецького університету стане демонстрацією того, що він належно визнаний на свої Батьківщині. З сподіванням на Вашу підтримку, представники всеукраїнських молодіжних громадських організацій.

Підтримати

Відкрите звернення представників української творчої інтелігенції, науковців, студентів та просто небайдужих громадян до міністра освіти та науки України Івана Олександровича Вакарчука  стосовно надання Донецькому національному університету імені Василя Стуса

Василь Стус – великої сили поет, відомий правозахисник, безкомпромісний борець за високі ідеали, істинний Герой України, що поклав своє життя за її майбутнє. Громадська діяльність і творчість Василя Стуса для формування сучасної української нації має ж таке ж значення, як постаті Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесі Українки.

Як особистість Василь Стус сформувався саме на Донбасі – тут закінчив середню школу, здобув вищу освіту, працював на журналістській роботі. На сьогодні саме він є найвидатнішим випускником Донецького університету, широко відомим в Україні та світі. Тому кожен з нас вважає ініціативу колишніх та теперішніх студентів Донецького національного університету щодо надання закладу його імені історично виправданою, цілком справедливою і суспільно корисною. Адже гідним пошануванням поета-борця Василя Стуса ми не лише сплачуємо борг перед його непохитним відстоюванням України в епоху нищівного тоталітаризму, а й демонструємо гідний приклад для прийдешніх поколінь. І надзвичайно прикро, що окремі місцеві чиновники чи то від «надлишку» освіченості, чи то на догоду політичній кон’юнктурі відверто протистоять цьому. Постає запитання – а чи взагалі мають право такі люди представляти Україну, органи влади чи державні освітні заклади?

Сподіваємося, шановний Іване Олександровичу, що Міністерство освіти й науки України не стоятиме осторонь цього важливого питання, а навпаки – докладе максимум зусиль, аби найближчим часом Донецькому національному університету таки було присвоєно ім’я Василя Стуса.

 Підтримати