Skip to Menu Skip to Content Skip to Footer

Показати пошук

Saturday, Nov 25th



Увага! Відкрито в новому вікні. PDFДрукE-mail

Останнє оновлення (П'ятниця, 25 грудня 2009 02:05) Написав Анатолій Пікуль П'ятниця, 25 грудня 2009 02:02

Таємниця: Як багатство створює бідність у світі

Таємниця: Як багатство створює бідність у світі

Існує «таємниця», яку ми повинні пояснити. Як так стається, що з разючим зростанням корпоративних інвестицій, закордонної допомоги та міжнародних позик бідним країнам –так само разюче зростає і бідність по цілому світу? Кількість людей, які живуть у бідності, збільшується швидше, ніж населення світу. Як це зв’язати докупи?

Впродовж останніх півстоліття промисловість і банки США (та інші західні корпорації) масово інвестують у бідні регіони Азії, Африки та Латинської Америки, відомі як «Третій світ». Транснаціональних інвесторів приваблюють багаті природні ресурси, високий прибуток внаслідок низькооплачуваної праці, а також майже повна відсутність податків, природоохоронних правил, необхідності забезпечення соціальних гарантій для робітників тощо.

Уряд США субсидує цей відтік капіталу, надаючи корпораціям податкові пільги на їхні закордонні інвестиції, ба навіть сплачуючи частину витрат на переміщення бізнесу – часто викликаючи обурення профспілок вдома, які бачать, як їхні робочі місця випаровуються.

Транснаціональні компанії витісняють місцевий бізнес у Третьому світі та займають його ринки. Агропромислові картелі США, значною мірою субсидовані за рахунок американських платників податків, викидають надлишкову продукцію на ринки інших країн за демпінговими цінами, розорюючи таким чином місцевих фермерів. Як описує Крістофер Кук у своїй «Дієті для мертвої планети», вони експропріюють найкращі землі у цих країнах для вирощування рентабельних культур на експорт – зазвичай монокультурних насаджень, які вимагають значної кількості пестицидів, залишаючи дедалі менше площі для сотень видів продукції, яку вирощують органічно та яка годує місцеве населення.

Витісняючи місцеве населення з його земель і позбавляючи його самодостатності, корпорації створюють переповнені робочі ринки людей на межі відчаю, які вимушені жити в міських нетрях і гарувати за мінімальну зарплату (коли можуть знайти роботу), часто всупереч законам тієї ж країни про мінімальну заробітну платню.

На Гаіті, наприклад, робітникам платять 11 центів на годину – такі корпоративні гіганти як Disney, Wal-Mart та J.C. Penny. Сполучені Штати – одна з тих небагатьох країн, які відмовилися підписати міжнародну конвенцію про заборону дитячої праці та примусової праці. Ця позиція випливає з практики використання дитячої праці американськими корпораціями у Третьому світі та й у самих США, коли діти від 12 років потерпають від високого рівня робочого травматизму та смертності, й часто їхня зарплатня нижча за мінімальну.

Заощадження, які великий бізнес пожинає за рахунок дешевої робочої сили за кордоном, не виражаються в нижчих цінах для клієнтів у інших місцях. Корпорації займаються аутсорсингом у далекі краї не для того, щоб споживачі у США могли заощадити гроші. Вони роблять це для того, щоб збільшити маржу власного прибутку. В 1990 році туфлі, зроблені індонезійськими дітьми, що працюють по 12 годин на день за 13 центів на годину, мали собівартість 2,60 долара – однак у США все одно продавалися по 100 доларів.

Закордонна допомога США зазвичай працює рука в руку з транцнаціональними інвестиціями. Вона субсидує будівництво інфраструктури, якої потребують корпорації у Третьому світі: це порти, дороги, переробні заводи.

Допомога урядам Третього світу надається з певними умовами. Часто її треба витрачати на американську продукцію, а країна-реципієнт повинна надавати переваги інвесторам-компаніям зі США, зменшуючи таким чином споживання створених у країні товарів і продуктів на користь імпортних – створюючи ще більшу залежність, голод і борг.

Значна частина грошей від допомоги так і не побачить денного світла – вона йде прямо в особисті валізи чиновників із липкими пальцями в країнах-реципієнтах.

Допомога (свого роду) походить і з інших джерел. У 1944 році Організація Об’єднаних Націй створила Світовий Банк та Міжнародний Валютний Фонд (МВФ). Кількість голосів у обох організаціях визначається фінансовим внеском тієї чи іншої країни. Як найбільший «донор», США домінують за кількість голосів; слідом ідуть Німеччина, Японія, Франція та Великобританія. МВФ оперує непублічно за допомогою обраної групки банкірів і фінансистів переважно з багатих країн.

Вважається, що Світовий банк і МВФ мають допомагати країнам у їхньому розвитку. Те, що відбувається насправді – зовсім інша історія. Бідна країна позичає у Світового банку, щоб розбудувати певний аспект своєї економіки. Якщо вона не зможе виплатити високий відсоток через зменшення експортних продаж чи з якоїсь іншої причини – вона повинна позичати знову, цього разу у МВФ.

Але МВФ змушує погодитися на «програму структурного пристосування», вимагаючи він країн-боржників надати податкові пільги транснаціональним корпораціям, зменшити зарплати й не намагатися захистити місцевий бізнес від імпорту та купівлі закордонним капіталом. На країни-боржники здійснюється тиск із тим, щоб вони приватизували свою економіку, продаючи за скандально низькими цінами шахти, залізниці тощо, які перебувають у державній власності, приватним корпораціям.

Їх примушують дозволяти повну вирубку лісів та дочиста виснажувати поклади корисних копалин, без огляду на екологічну шкоду. Країни-боржники також мусять скоротити субсидії на охорону здоров’я, освіту, транспорт і їжу, менше витрачати на потреби власного народу для того, щоб мати більше грошей на виплату відсотків по боргу. Від них вимагають вирощувати сільськогосподарські культури на експорт, тож можливість цих країн прогодувати власне населення зменшується ще сильніше.

Так і відбувається по цілому Третьому світу: реальні зарплати падають, національний борг зростає до такої межі, що виплати за боргом поглинають майже всі прибутки бідніших держав від експорту. Це спричиняє подальше збідніння, а країна-боржник ще менше в змозі забезпечити те, чого потребує її населення.

Тож тут ми пояснили «таємницю». Звичайно, це зовсім не таємниця, якщо ти не тримаєшся за містифікацію про те, що багатство начебто «перетікає» зверху вниз. Чому бідність поглибилася, тоді як закордонна допомога, позики й інвестиції збільшилися? Відповідь: позики, інвестиції та більшість форм допомоги розроблено не з тим, щоб боротись із бідністю, а з тим, щоб збільшувати багатство транснаціональних інвесторів за рахунок місцевого населення.

Нема ніякого перетікання багатства вниз – тільки закачування його вгору від гаруючої більшості до грошовитої меншості.

Деякі ліберальні критики у своєму одвічному нерозумінні роблять висновок, що закордонна допомога та структурні пристосування МВФ і Світового банку «не працюють»; вони відзначають, що кінцевим результатом є менша самодостатність і більша бідність країн-реципієнтів. Чому ж тоді багаті країни-учасники продовжують фінансувати МВФ і Світовий банк? Хіба їхні лідери просто менш розумні за критиків, які продовжують вказувати їм, що їхня політика має протилежний ефект?

Ні, це критики дурні – а не західні лідери й інвестори, які володіють такою значною часткою світу й насолоджуються таким величезним багатством і успіхом. Вони продовжують програми допомоги та міжнародних позик саме тому, що такі програми працюють. Питання в тому, працюють для кого? Кому вигідно?

Метою їхніх інвестицій, позик і програм допомоги не є допомога масам в інших країнах. Оце вже точно не той бізнес, у якому вони працюють. Мета – служити інтересам глобального накопичення капіталу, захоплювати землі та місцеві економіки народів Третього світу, монополізувати їхні ринки, зменшувати їхню зарплатню, зв’язувати їхню працю величезним боргом, приватизувати їхній сектор громадських служб, перешкоджати перетворенню цих країн на конкурентів у торгівлі, не дозволяючи їм нормально розвиватися.

У цьому відношенні інвестиції, закордонні позики та програми структурного пристосування насправді чудово працюють.

Справжня таємниця полягає в тому, чому деякі люди вважають такий аналіз настільки невірогідним, «конспірологічними» домислами? Чому вони скептично ставляться до думки, що правителі США свідомо й умисне проводять таку безжальну політику (зменшення зарплат, скорочення природоохоронного захисту, знищення публічного сектору, урізання гуманітарних програм) у третьому світі? Адже ці ж правителі проводять практично ту ж політику у своїй власній країні!

Хіба не пора ліберальним критикам припинити думати, що люди, які володіють значною частиною світу – й хочуть володіти ним повністю – «некомпетентні», чи «помиляються», чи «не бачать побічних наслідків своєї політики»? Ти не дуже розумний, якщо думаєш, що твій ворог дурніший за тебе. Вони знають, у чому полягає їхній інтерес – це повинні знати й ми.

Майкл Паренті
Першоджерело:
zmag.org

Переклав: Артем Чапай

матеріал звідси, картинка звідси




Facebook MySpace Twitter Google Bookmarks RSS Feed Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Facebook

Схожі статті

relatedArticles

Новини з дружніх сайтів